СЕРГІЙ САВЧЕНКО

МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО ОЧИМА УКРАЇНИ ХVІ-ХVІІ СТОЛІТТЯ [1]

Савченко С. М. Уявлення про Московське Царство в Україні ХV -ХV ст. // Київська старовина. 2006. 2. С.21-32.

Головним завданням нарису є спроба відповісти на запитання: яким бачився московський світ в інтелектуальному соціумі Русі ХVІ-ХVІІ ст. і які якісні зміни відбулися в цьому баченні упродовж зазначеного відрізку часу? У світлі “тенденційно“ підібраних джерел окреслюються можливі варіанти та напрямки майбутніх, можливо більш переконливих, інтерпретацій. Автор добре усвідомлює, що його міркування не мають безапеляційної ваги і можуть бути спростовані альтернативним дослідженням.

До початку ХVІІ ст. на теренах литовсько-польської Русі традиційним було ставлення до Московії як до чужого, часом дивного, незрозумілого і навіть дикого краю. Фактор релігійної єдності “народу руського“ та московитів не був предметом уваги, вочевидь тому − рідко використовувався в політичних спекуляціях. Наприклад, “Хроніка Литовська і Жмойтська” (20-ті роки ХVI ст.) повідомляє про перехід руських князів на московську службу, однак у цих випадках релігійні мотиви, вкрай важливі для ХVІІ ст., навіть не озвучуються. Як приклад, наведемо епізод із сіверськими князями, які образилися на королівських слуг, що ті не допустили їх на аудієнцію до короля, і тоді, – пише хроніст,– «…княжата сіверскіє до Івана Васильєвича пристали.., самі себе и князства єму свої поддали…» [1]

         Автор “Волинського короткого літопису” (перша половина ХVI ст.), описуючи війну між Великим князівством Литовським та Москвою 1515 року, повністю симпатизує «великославному королю Жикгимонту», якого змальовує як смиренного і шляхетного захисника своєї “отчини” (Смоленська), оборонця  церков Божих, «мужеи и жон» від московського ґвалту. [2] Великий князь московський Василій Іванович постає в образі зажерливого і підступного лиходія, що «преступив докончаніє і крестноє цілованіє от меншаго на большеє зло подвигнулся, имія ненаситную утробу лихоіменія.., отчину и дідину великаго славнаго господаря Жикгимонта…начал посідати и славний великий град Смолнеск взял…» [3] «Московити» ставляться автором в один ряд з «бусурменами», побиття яких відноситься до славних лицарских подвигів: «Побил силу великую московскую, аби так побивал силную рать татарскую, проливаючи кров їх бусурменскую». [4] При цьому, автор не згадує про віросповідання мешканців Московської держави. Аналогічним чином прославляється князь Костянтин Острозький, уподібнений автором літопису до біблійного Авія, [5] який  «воевал на десять колін Израілев и вбил силних людей за єдин день пятьсот тисяч, єго же ділу и ти наслідник явися, москвич ізбивая…» [6]

         Для ”Острозького літописця” (написаного вже в 30-х роках ХVIІ ст.) такі речі як «православ’я» та «Москва» перебувають на різних рівнях свідомості: релігійна ідентичність чітко відокремлена від політичної лояльності. З одного боку, автор не без втіхи констатує як …«того ж [1563] року под Невлем наші (тобто, литовські війська – С.С.) побили москви 40.000», а з другого –  гостро засуджує зраду православної віри Мелетієм Смотрицьким, котрий «…отступив восточния Церкви і стався хульником на церков восточную святую… І умре в таком зломудрії своїм». [7] Москва у нього також не викликає жодних асоціацій з православ’ям.

          Для автора “Короткого Київського літопису“ (перша чверть ХVIІ ст.) антипатія до Заходу не кристалізується у симпатію до Москви. Так, з одного боку, літописець звинувачує київських митрополитів у тому, що ті «всі уклонишася во купі ко западу», а з другого – прославляє князя Семена Лико за те, що цей «россійского племені дорогой карбункул» у Москви Білгород «добивал» та «…от Москви і от татар упокоїл Україну…» [8]

         Українське православне духовенство до початку ХVIІ ст. рідко виявляло симпатії до Москви. Навіть уявлення про “православність” та його критерії в руському та московському середовищах були різними. У творах православного полемічного письменства, особливо раннього етапу, образ Московії був маловиразним. Москва або іґнорувалася взагалі, або ж поставала під майже анонімною назвою “північне панство“, яке ще 1594 року митрополит Михайло Рогоза згадує як «землю неприятельську». [9] Автори кінця ХVІ − початку ХVІІ ст. оминали Москву навіть у тих випадках, коли вона мала бути фігурантом історичних подій. Наприклад, як вже згадувалося, “Пересторога“ (початок ХVІІ ст.) не згадує Москву в історії про справу митрополита Ісидора. [10] Автор ”Патерикону”(1635 р.) Сильвестр Косов теж не торкається обставин, пов’язаних з перебуванням Ісидора у Москві, і загалом, – не відзначає участі Москви у справі вигнання митрополита. [11]        

         Погляд на Московську землю як країну, де збережено чистоту православної віри та благочестя, символом якого виступає особа христолюбивого московського князя, зароджується в Україні приблизно наприкінці ХVI ст. В 1593 році в листі до Іпатія Потія князь Константин Острозький пропонує йому попросити московського володаря, щоб той зважив на те, яке «поруганіє и уничиженіє…народ тутешній Руський в порядках і канонах і церемоніях церковних терпить і поносить». [12] В  полемічному трактаті “Вопроси і отвіти православному з папіжником” (1603 р.) цар звеличується як «просвітитель Цитійских орд», а православ’я Московії та Русі розглядається як фактор їхньої спільної ідентичності у протистоянні з латинським світом: «Аза не широкіє суть мешканія Руских країв? Аза мала держава і царство Московских земель? Азали мало там Цитійских орд оний православний царь з ласки найвишного крещенієм просвітил?», – риторично запитує православний полеміст у свого опонента. [13] Свідченням посилення конфесійного чинника в суспільно-політичному житті є визнання війни між одновірними народами великим гріхом. Єрусалимський патріарх Феофан в 1621 році заборонив козакам воювати проти Москви, мотивуючи це гріховністю війни з одновірцями. Важко сказати, наскільки глибоким було каяття козаків, однак в 1625 році вони відмовилися йти в похід на Москву, попри наполегливі намовляння польського короля та кримського хана. [14]

         Образ Москви в свідомості багатьох мешканців України поступово набуває ідеальних характеристик. За слушними словами М. Грушевського, Московщина «в очах православних України і Білоруси ХVI-ХVIІ в. привикла рисуватися в туманних контурах ”прекрасного далека” як непоборна твердиня православної віри…» [15] В уявленні відомого полеміста, афонського подвижника Івана Вишенського (на зламі ХVI-ХVIІ ст.), Велика Росія була краєм, що випромінює святість і благодать. В полеміці з Петром Скаргою, який закидав православним брак чистої віри, і відтак – святості, афонський монах використовує такий аргумент: «Пойди, Скарго, в великую Россію и прочитай исторії житій оних святих мужей чудотворцов великих..; а навет єслі не хочеш плодоносія спасительного язика словенского от великой Россії довідоватися, доступи в Києв в монастирь печерській.., а ту же у тебе дома в державі корони польской, не лінися и виспрашивай о святих оних чудотворством мало неравно великороссійским от Бога почтенних…» [16] (Підкреслення наше . − С.С.)

         Аналогічні тенденції спостерігаються в політичній площині. В Росії стосовно царя набули з середины XVII ст. надзвичайного поширення солярні метафори. Ще на початку ХVІІ ст. Самуель Маскєвіч говорив про московських бояр, що ті «… так розуміють, що немає у світі більшого монарха від їх царя …і тому його називають "Солнце праведное, светило русское’"». [17] Цю сакральну титулатуру як елемент етики стосунків із царями засвоюють українські ієрархи та політики. Хмельницький, наприклад, називає царя “світилом руським”; усі офіційні звернення українців до царя імітують стилістику православної молитви, що розташовує суб’єкти діалогу на різних ієрархічних рівнях і унеможливлює його рівноправність. [18] Впроваджується і символіка співвідношення між царем земним та царем небесним, візантійська концепція царя як ”ікони Бога”. «Даби ми…і весь мир православний россійский, − пише Хмельницький у листі до Олексія Михайловича, − …точію Богу небесному віровали і поклонялися, і цареві єдиному под солнцем благочестивому… повиновалися і покоряли в роди і роди до віка». [19] Звісно, в устах Хмельницького та його сподвижників визнання сакрального характеру царської влади виглядає як данина московському церемоніалу, політичному етикету тощо. [20] Але послуговування подібними метафорами, навіть з суто формальних міркувань, поступово вплинуло на політичне мислення української еліти.

         В Україні першої половини ХVІІ ст. вельми популярними стають російські ікони, що, зокрема, відбилося на мистецтві виготовлення українськими майстрами книжкових гравюр. Можливо, цей факт можна пояснити тим, що російський іконопис, принаймні, до другої половини ХVIІ ст., зберігав спадкоємність з візантійською іконописною традицією та її містико-естетичними засадами, в той час, як український бароковий іконопис цю спадкоємність розірвав, переорієнтувавшись на західноєвропейський натуралізм. [21] Крім спонтанної, є підстави вести мову про спроби цілеспрямованої популяризації українським духовенством культу великоросійських святих та святинь. На гроші московського уряду у Львівській єпархії за архіпастирства Єремії Тисаровського було засновано монастир на ім’я преподобних Зосими та Савватія Соловецьких, ігуменом якого став Гедеон Заплатинський (який згодом перейшов в унію). В листі до царя львівський владика просить прислати для монастиря ікони соловецьких  чудотворців. [22]

         Як відомо, стара книжна термінологія, яку застосовували в канцелярії Константинопольского патріархату на означення “Малої” та “Великої” Росії (Русі) була відроджена і запущена до політичного вжитку руськими книжниками. Особливого поширення вона набула після реставрації православної ієрархії в 1620 році. Вже в 1622 році у листі до московського патріарха Ісая Копинський називає Філарета патріархом і “Малої Росії”. Йов Борецький в листах до царя апелює до єдності всіх “руських земель” та відправляє посольство до Москви з проханням взяти Україну у підданство. [23] Більше того, у згаданих листах саме Борецький іменує українців “юнійшими братіями“ росіян. [24] «Вже при царюванні Михайла Федоровича,– писав В. О. Ейнгорн, − малоросійське духовенство при зносинах з московським урядом поставило на чергу денну забуту тоді в Москві національну програму Івана ІІІ, вказувало на необхідність приєднання Малоросії до Московської держави». [25]

          За досить короткий проміжок часу в Україні виникає інтелектуальний прошарок, який став репрезентантом промосковських настроїв. Піком їхнього поширення стала середина ХVІІ ст., що стимулювалося близькими контактами повсталої України з Московським царством. Сумні реалії життя в Україні ХVІІ ст. вкотре робили актуальними як біблійні, так і святоотецькі пророцтва про ”останні часи”, ”апостасію”, наближення трьох з половиною років панування Антихриста. [26] Актуалізація цих пророцтв була далеко не безпідставною з огляду на перехід більшої частини православної ієрархії в унію, переслідування православних, намагання уніатських ієрархів та польських властей поширювати ідею про тотожність унії та православ’я. Можливо, до цього додалося посилене очікування Месії-Спасителя серед юдейського населення Русі, яке в період Хмельниччини зазнало масових переслідувань з боку розлючених селян та козаків. Надії на прихід юдейського Месії, якого православне передання ідентифікує як Антихриста, стали предметом уваги спеціальних полемічних трактатів. Відомий проповідник та богослов Йоаникій Галятовський присвятив цьому питанню працю “Месія Правдивий“, в якій писав, що під впливом юдейських месіанських сподівань деякі слабкодухі християни почали сумніватися в своїй вірі. [27]

         Активізація есхатологічних настроїв в середині ХVІІ ст., поширених особливо в середовищі чернецтва та рядового духовенства, мала досить специфічний “промосковський“ характер. [28] Повсякчас висловлювалося сподівання на те, що владарювання Антихриста не торкнеться Русі, яку Господь помилує за її вірність істині православ’я. Історія “народу руського” на тлі постійних політичних, збройних, міжконфесійних конфліктів трагічного ХVIІ ст. осмислюється в термінах біблійної історії священного народу Ізраїльського. Київські братчики, зокрема, у листах до московського царя, змальовують становище Русі словами пророка Єзекеїля: «…Горе нам, уви нам…Господи. Сіє отчаяніє ти твориши останков ізраїлевих…» [29] У промові ніжинського протоієрея Максима перед посольством Василія Бутурліна, перебування руського народу у складі Речі Посполитої постає як «єгипетська неволя». Цар Олексій Михайлович проголошується Мойсеєм, який «…нас, православних синов россійских, днесь вірним рабом своїм… от сопостат наших освобождаєт…» [30] “Россіяни” проголошуються “синами Сіону”, [31] Русь – “новим Ізраїлем,” а Київ –”другим Єрусалимом”. На думку Н. Яковенко, остання метафора мала дві інтерпретації: одна – порівняльно-історична (роль Києва в руському світі порівнюється з роллю Єрусалима в православній екумені), а інша – містична: «”Єрусалим вторий”- це, звичайно, Київ, той містичний осередок, звідки пролягає ”восхожденіє” до ”Єрусалима горного”, де ”явиться  Бог Богом у Сіоні”». [32] За висновком дослідниці, поява ідеології «богоспасаємого града» в ідеології українського духовенства була реакцією на аналогічні декларації Москви. Ця інтерпретація є цікавою, однак видається більш вірогідним, що актуалізація єрусалимської тематики в київській православній ідеології спричинена не стільки конкуренцією з Москвою, скільки суто полемічними потребами обґрунтування вищості і авторитетності Єрусалима (а відтак, Києва) перед Римом. «Чи не Єрусалим є головою по Господеві Богові всього світу? Чи не звідти віра християнська початок і фундамент свій взяла?..Чи не там найпершого єпископа, патріарха Єрусалимського, намісника свого сам поставив..?» – запитує митрополит Ісая Копинський у князя Єремії Вишневецького, який всупереч заповіту покійної матері перейшов на католицизм. [33] «Где рекл законоположник сіє слово апостолом, в Римі ілі в Єрусалимі: “Шедше, научіте вся язици…?“Где рекл побідитель ада, в Римі ілі Єрусалимі: “Шедше в мір, проповідите Євангеліє всій тварі?“ – ще раніше полемізував Вишенський зі Скаргою. [34] Подібних апеляцій до сакралітету Єрусалима, з претензіями чи натяками на прямий історично-містичний зв’язок останнього із Київом ХVІІ ст., в літературі зустрічається чимало. Йдеться саме про полемічний (католицько-православний) контекст.

         Так чи інакше, піднесення геополітичної суб’єктності Києва до рівня усвідомлення себе сакральним центром вселенської православної імперії – це один із яскравих фактів інтелектуального життя в Україні ХVІІ ст. Маємо підстави припустити, що московський цар та правляча династія Росії могли розглядатися київськими ідеологами як засіб реалізації власних імперських   амбіцій. На користь цього припущення промовляє той факт, що тенденцій до ідеалізації Москви як міста, у властивому значенні, в Україні не спостерігається. [35] Ідеалізувалися лише московські монархи, які бачилися живим втіленням безперервної старокиївської державності. Відродження Києва до минулої слави та ”столечності“ та підготовка його до ролі сакрального центру майбутньої православної екумени пов’язувалося із поверненням “нащадків” Володимира: «…Внідітє в дом Бога нашего и на сідалище благочестія рускаго,− говорив митрополит Сильвестр Косов до московських послів, – яко да вашим пришествієм, яко орлу юность, обновитца наслідіє благочестивих великих князей руских…» [36]

         Канадський дослідник С. Плохій, розвиваючи питання сприйняття руськими церковними колами Московської держави, формулює таку проблему: чому київські ієрархи, знаючи про те, що Романови − це нова династія, яка мало споріднена з попередньою (Рюриковичами), “притягують“ їх до київської спадщини, називають нащадками князя Володимира? «…Якщо братчики, цілком коректно з генеалогічного погляду, пов’язували з Володимиром останнього московського царя з династії Рюриковичів, то Борецький називав “отраслью и племенем великих всея России самодержцов“ “худородного“ Міхаїла Романова. Важко визначити, − пише С.Плохій, − чи свідомо Борецький припустився цієї очевидної неточности, щоб здобути царську прихильність. Або ж вона випливала з простого незнання обставин сходження Міхаїла на престол». [37] Як бачимо, у тому, що Романови − нащадки князя Володимира не сумнівався не лише Борецький, а й Сильвестр Косов, згодом Петро Могила, Інокентій Ґізель та інші представники Руської Церкви. Навіть серед опозиційно налаштованих руських інтелектуалів та політиків не знаходимо династичних аргументів, спрямованих проти Романових та їхніх претензій на спадкоємність з нащадками Рюрика. Відтак, пояснення поведінки і висловів руських ієрархів банальною компліментарністю чи “незнанням“ якихось обставин є непереконливим. До речі, відповідь на сформульоване запитання криється якраз у цих обставинах: Романови стали царями не через династичне успадкування, а через церковне помазання на царство. В цьому випадку було відтворено візантійський спосіб леґітимізації царської влади, який для пізньосередньовічної свідомості мав не менше значення, ніж кровно-династичний. Цей спосіб більше, ніж династичний, підкреслював сакральний статус царя, “трансцендентність“ його сану щодо суспільства. «Правитель такої держави, − на думку С. Аверинцева, − міг приходити “нізвідки“, оскільки його влада мислилася як “вища“, і в будь-якому разі ця влада отримувала вигляд сили, що прикладається до тіла суспільства “зовні“» [38] Починаючи з Івана ІV, який запровадив традицію помазання на царство, «…в Росії формується уявлення про харизматичну природу царської влади. Таке уявлення визначає особливий літургічний статус царя…», пов’язаний зі “статусом помазаника“. [39] Цар у Росії ХVІІ ст., отже, сприймався, передусім як правитель-священик, Помазаник (“Христос“), влада якого випливала не стільки з належності до династії, скільки з факту “помазаності“ Богом на царство. Царя розглядали як главу Церкви, про що свідчить звернення руських діячів у церковних справах до царя, а не до патріарха. «Саме до царя, − як пише сам С. Плохій, − а не до московського патріарха закликав їхати у справах унії князь Константин Острозький». [40] Немає підстав думати, що руські ієрархи не були знайомі з візантійською концепцією монаршої влади. Крім того, вони могли орієнтуватися і на річпосполитські владні традиції, які теж не давали підстав розглядати династизм як єдино можливий спосіб леґітимації монарха. Так, письменники ХVІІ ст. неодноразово вказують на релігійну нетерпимість Сигизмунда ІІІ, протиставляючи цю позицію “віротерпимості“ його “предка“ Сигизмунда І, хоч ці монархи між собою кровно-династично не поєднані. [41] Таким чином, з огляду на підкреслену перевагу містичного, “літургійного“, месіанського статусу царя, династичне право на спорідненість з Володимиром могло безпроблемно приписуватися Романовим “заднім числом“. Що й робили, не ставлячи під сумнів свій “історичний“ метод, руські церковні та політичні зверхники.

         Постійним мотивом у зносинах українців з російським царем були нагадування про священні “пророцтва“, за якими царю відводиться головна роль у всесвітньому утвердженні православ’я в “останні часи” історії, викорененні усіх єресей перед другим пришестям Христовим, перемозі над Антихристом. [42]   «Чаят би слово Божиє і пророчество ісполнилося, чтоб іновірци западниє под нозі твоєго царского величества і всего православія покорились…» – писав Хмельницький до Москви. [43]   В біблійному контексті − це пророцтво про те, що в “останні часи“ Євангеліє буде проповідане в усьому світі. [44] Православна доктрина, спираючись на тезу ”Писання – частина Передання”, не допускала думки, що істинне Євангеліє може бути проповідане устами не православних. Істинний текст був можливим тільки в істинному контексті. З цього випливало те, що в “останні часи“ саме православною проповіддю буде охоплено весь світ. [45] В цьому зв’язку російський цар постає як “предтеча“ славного приходу істинного Месії. [46] Російська політична думка засвоїла візантійську теорію ототожнення імперії з християнським світом, і в цьому розумінні, між зовнішньою політикою та сотеріологією чітких меж не існувало. [47] Саме це ототожнення витворило ідею релігійної винятковості Росії (Москви), належності до її політичних меж як умови спасіння індивідуальної душі. Невідомо, хто конкретно був автором цих пророцтв. Ймовірно, гетьман мав на увазі пророцтво старця Філофея, за яким усі християнські царства вже ”зійшлися” в Російському царстві, яке саме вже безпосередньо межує з вічністю. [48] Але, скоріше за все, ці пророцтва не мали конкретного автора, були анонімним продуктом апокрифічної народно-церковної творчості. Настоятель соборної Церкви в Переяславі Григорій висловлює побажання Олексію Михайловичу «даби бил не токмо самодержцем, но і всего світа властелен, яко вторий Август, в его же государство спасеніє наше родися Христос…» [49] В його інтерпретації, з’єднання «Малой і Великой Россії» лише перший крок на шляху до вселенського царства, а в майбутньому «…да не точію сію Господь Бог наш соєдинит Малую Росію, но і всего мира царства да покорит под его царского величества непреоборимую руку…» [50] Згодом, смерть Олексія Михайловича не збентежила руських книжників, які переклали здійснення божественних пророцтв на його спадкоємця. «Дай, Боже, − писав Йоаникій Галятовський, − щоб за держави великого та нездоланного царя Федора Олексійовича всі християнські народи обернули свою зброю проти мусульман». [51]

         Інтерес Росії до Гробу Господнього теж посилився не без впливу українських книжників. Зокрема, С. Мужиловський у листі до царя висловив побажання, «…чтоб Гроб Божий за самодержавства вашего…з руки турецкой з патриярхатами освобожденний бил…» [52] Аналогічна думка звучить також у тогочасних богословських трактатах, наприклад, у вже згаданого Галятовського: «Існує пророцтво, що північний самодержець мечем своїм підкорить своїй державі святий град Єрусалим та все Турецьке царство. Цей північний самодержець − це цар та великий князь Московський. Він знищить басурманську огидну єресь…» [53] Як бачимо, месіанські атрибути приписувалися московським монархам з легкої руки київських книжників. Провокативних декларацій, подібних за своєю імперською відвертістю, не знаходимо ані в промовах російських послів, ані в російському літописанні  ХVIІ ст.  В ідеологічних пам’ятках Росії, натомість, за інерцією продовжують панувати настрої культурної, конфесійної, політичної виключності, самозамилування, ксенофобія та ізоляціонізм. [54]

         Таким чином, в очах багатьох політиків та церковних діячів православної України середини-другої половини ХVIІ ст., кінцеве майбутнє або есхатологічне завершення історії Русі бачилося в складі єдиної православної імперії, що, перебуваючи під скіпетром російських самодержців, як нащадків київських монархів, мала Київ своїм містичним центром. Зауважимо, що ідея “еволюціонування“ священного християнського царства в есхатологічне Царство Христове − константа православного історизму, яка має витоки у візантійському розумінні царської влади. [55]

        Заради пом’якшення провокативної гостроти цього висновку додамо кілька міркувань, які на перший погляд можуть видаватися такими, що суперечать один одному.  По-перше, – вислови церковних інтелектуалів та козацьких політиків ХVIІ ст., звиклих до барокової умовності слова, не завжди можна розглядати як відображення справжніх поглядів, особливо, коли йдеться про митрополита Сильвестра та його однодумців. За цим могла стояти барокова гра, якою добре володіли діячі могилянського кола. [56] Не можемо іґнорувати і меркантильний інтерес – бажання здобути прихильність московської влади, яка підтверджувала права та привілеї українських монастирів, міщан та ін. [57] Варто пригадати, що підтримка Москви з боку українського духовенства в середині ХVIІ ст. не була одностайною. Митрополит Сильвестр Косов та  архімандрит Інокентій Ґізель не бажали присягати московським послам. А черкаський протоієрей Федір Гурський відверто висловився проти підданства Росії, хоча його  аргументація мала ”соціально-економічний” характер: «…Дари московські огорнуто в рогожу, то і народ, що з’єднався з московитами, одягнеться в рогожки…» [58] Незважаючи на побутування подібних настроїв, альтернативної есхатологічної візії, спопуляризованої серед народу, де б Москва поставала в негативному  світлі, опозиційне  духовенство не виробило. [59] В православній свідомості Схід стабільно асоціювався з Царством Божим, а Захід із пеклом, і ця асоціація виявилася надзвичайно стійкою, доживши практично до нашого часу. [60]

         По-друге, – ідея “протомесіанського“ православного царства (в середині ХVІІ ст. ця роль остаточно закріплюється за Москвою), яке зосталося непідвладним Антихристові в “останні часи“, − на зламі історії та вічності, − розвивається паралельно із занепадом містичної “ісихастської“ традиції в Руській Церкві. Ця традиція стверджувала думку про суєтність, тимчасовість, марність будь-якого земного царства і наголошувала на “індивідуальній есхатології“. Навіть ще у Захарії Копистенського думка про те, що «Царство внутри нас есть» – присутня досить виразно. Апеляція Івана Вишенського до харизматичної святості російських подвижників в полеміці зі Скаргою мала небагато спільного з уявленнями про надперсональну святість самодержця – “ікони Небесного Царя“, що поширювалися не без участі київських книжників. Випадково це, чи ні, однак популяризація ідеї Московської держави як “останньої твердині“ розвивалася на цілком сприятливому ґрунті згасання містичної, “афонітської“ традиції в Руській Церкві. Забігаючи наперед, підкреслимо, що відродження преп. Паїсієм Величковським аскетичних ісихастських ідеалів у ХVІІІ ст. відбувалося не на території “останньої твердині“, а на далекому Афоні та Молдавії. У писаннях Вишенського та преп. Паїсія мотивів ідеалізації православної держави/державця, навіть в есхатологічній перспективі, не знаходимо. [61]

         Нарешті, по-третє, − мислення руських православних книжників цілком вписується в середньовічну концепцію космологічного осмислення часу, яке «…передбачає співвіднесення подій з якимось первісним початковим станом, яке ніби нікуди не зникає…Події, які відбуваються в цьому первісному часі, постають як текст, який постійно повторюється, відтворюється в наступних подіях…» [62] Таким   текстом-архетипом для руських книжників була Біблія та писання Святих Отців, в яких висвітлювалася апокаліптична та есхатологічна проблематика (Преп. Ніл Мироточивий, Преп. Єфрем Сирін, Св.Афанасій Олександрійський та ін.) В цьому контексті стають зрозумілими висловлювання про руський народ як  новий “народ  Ізраїльський“, Київ як “Новий Єрусалим“; образ кесаря Августа збігається з образом Олексія Михайловича на тій підставі, що під час правління цих “самодержцов“ відбувається Перше і, відповідно, очікується Друге Славне Пришестя Христове. («Даби бил не токмо самодержцем, но і всего світа властелен, яко вторий Август, в его же государство спасеніє наше родися Христос“). Усі аналогічні вислови руської сторони в русько-московських взаєминах відтак можливо трактувати не в “компліментарному“, [63] а в есхатологічному контексті, в якому, за словами Б. Успенського, «історія являє собою сповнення пророцтв». [64]

         Образ Московії в Україні протягом кінця ХVІ- середини ХVІІ ст. пройшов складну еволюцію, загальні щаблі якої ми спробували конспективно окреслити: від ворожого, дикого, нецивілізованого краю, християнський характер якого нерідко піддавався сумніву (або, принаймні, не наголошувався), до країни, яка уявлялася форпостом “істинної віри“, межею між царством земним та небесним, краєм, що випромінює надзвичайну благодать, втіленням незіпсованого, “чистого“, святоотецького православ’я. [65] Ідеалізація московських монархів (але не Москви як міста) при збереженні різних форм “місцевого патріотизму“ (києвоцентризму) була характерною рисою політичної ментальності багатьох представників української еліти, особливо православного духовенства. [66] Поява промосковських настроїв з есхатологічним забарвленням була спричинена як реальною дискримінацією православних у Речі Посполитій, так і поширенням масових панічних чуток про плани винищення християнської віри (себто, в очах широких мас - православ’я) підступним шляхом ­­­– непомітною для ока заміною однієї релігії на іншу. [67] Все це, як здавалося сучасникам, відповідало патристичним пророцтвам про змішування релігій з метою створення ”єдиної релігії” Антихриста.

         Входження лівобережної України до складу Росії, визнання руською (українською) елітою “месійної“ ролі московського царя, його династичного права на київську спадщину, змінило образ руської історії в очах західноєвропейської науки. За словами О. Мильнікова, «розширення західних кордонів Російської держави в ХVІІ ст., насамперед, за рахунок включення Лівобережної України − “Малої Росії“…посилювало право Московії бути “Руссією“, “країною руссів“, а разом з тим − на пріорітет у континуїтеті спадщини Київської Русі». [68] Так, у трактаті “Нова архонтологія“ Людвіга (1646, 1695) було вміщено список московських царів від Рюрика до Петра І та Івана V. А Йоган Ветцель (1711) вважав князя Олега лише “регентом“ якогось старшого князя у Москві, якої тоді навіть не існувало. [69] Варто зазначити, що українські книжники більше причетні до популяризації ідеї належності “київської спадщини“ московським монархам, ніж власне російські. Ототожнення “київської спадщини“ з династичними правами царів у середині ХVІІ ст. не було річчю самоочевидною. Російська історіографія ХІХ - початку ХХ ст., яка осмислювала історичний процес на східнослов’янских землях за схемою “возз’єднання”, “єдинокровності” та “єдиновірності”, не могла переконливо пояснити факт, зауважений К. Харламповичем, що «після возз’єднання Малоросії та фактичної перемоги ідеї єдності руского племені і руської землі та приналежності Києва з його святинями всьому руському народу протягом всього його історичного життя, природною річчю було б значне посилення паломництва великоруських людей в Київ для поклоніння тамтешнім святим іконам та мощам. Але в дійсності ми цього не спостерігаємо…» [70]   Дослідник намагається пояснити цю, на перший погляд, дивну обставину тяжкими політичними умовами на Україні, які відлякували паломників, однак, здається більш ймовірним, що росіянам потрібен був час, щоб пристосуватися до незвичної ролі володарів і спадкоємців ”київської спадщини”. Починаючи з другої половини ХVІІ ст., формуються ті парадигми сприйняття історії Русі, які зрештою зробили образи Давньої Русі та козацької України “чужими“ одне для одного, що спричинило проблему тяглості української історії. [71]

         Так чи інакше, з ХVІІ ст. російський чинник стає неодмінно присутнім у процесах формування різних версій української (руської) ідентичності. Чималою мірою актуалізація цього чинника − це справа рук козацьких політиків, православного духовенства, інтелектуальний продукт руської полемічної публіцистики.